Каталог статей

Про    iнтерактивнi методи  навчання  ( за i проти)

«Пасивна модель» — термін умовний, оскільки будь-який спосіб навчання обов'язково пе­редбачає певний рівень пізна­вальної активності учнів. У на­шому випадку — низький рівень активності, яка характеризуєть­ся тим, що учень виступає в ролі «об'єкта» навчання, повинен за­своїти і відтворити матеріал, пе­реданий йому вчителем або тек­стом підручника, тобто джере­лом знань. Застосовуються пере­важно методи навчання, при яких учні слухають і дивляться (лекція-монолог, читання, пояс­нення, демонстрація й відтворювальне опитування учнів). Учні, як правило, не спілкуються між собою, не виконують творчих завдань. Головна проблема цієї моделі полягає в тому, що на уроках учні пасивні, у переваж­ній більшості отримують готову інформацію, урок ведеться у формі монологу вчителя. Якщо такий підхід здійснюється по­стійно, то маємо негативні на­слідки: нездатність учнів до ана­лізу і самостійного осмислення знань та неспроможність при­ймати незалежні рішення. Діти не вчаться мислити самі, звика­ють до того, що все дається в готовому вигляді. З такою спо­живацькою психологією вони входять у самостійне життя. До­слідження психологів свідчать також про погіршення емоцій­ного стану учасників такого на­вчально-виховного процесу: у дітей виникають хвороби, вони зневірюються у власних силах.

Одним зі шляхів виходу з та­кого становища є застосування нових педагогічних технологій, де учні — не пасивні спостерігачі, а суб'єкти навчально-виховного процесу. Ці технології передбача­ють застосування активних та ін­терактивних методів навчання і виховання.

Детальніше розглянемо ін­терактивну модель навчання. Слово «інтерактив» прийшло до нас з англійської від слова «інтеракт», де «інтер» — означає взаємний, «акт» — діяти. Таким чином, інтерактивний — здатний до взаємодії, діалогу. Це спе­ціальна форма організації пізна­вальної діяльності, яка має кон­кретну передбачувану мету: ство­рити комфортні умови навчан­ня, за яких кожен учень відчу­ватиме свою успішність, інтелек­туальну спроможність. Інтерак­тивні методи навчання не нові

для української школи. Вони ви­користовувалися в перші десяти­ліття минулого сторіччя (лабо­раторно-бригадний і проектний методи, робота в парах змінно­го складу, виробничі й трудові екскурсії та практики). Викори­стання цих методів деякими вчи­телями давало непогані резуль­тати, але вони мало запроваджу­валися в освітніх закладах, зде­більшого без належного методи­чного забезпечення, теоретич­ного осмислення й експеримен­тальної перевірки. За сталінсь­ких часів такі методи взагалі було визнано непотрібними і піддано нищівній критиці. Уже на почат­ку 30-их років XX ст. українська школа перетворилася на автори­тарну, репродуктивно орієнтова­ну, з панівною стандартизацією й уніфікацією засобів, форм і методик навчання. Подальша розробка елементів інтеракти­вного навчання знайшла місце в працях Сухомлинського, у творчості вчителів-новаторів 70—80-их років XX ст.: Амонашвілі, Шаталова, Ільїна, Лисенкової, у теоріях проблемного, розвивального, особистісно орі­єнтованого навчання. В остан­ні роки в українській школі ста­ли широко використовувати ін­терактивні методи при викладан­ні різноманітних предметів. Од­нак це не означає, що потрібно використовувати лише інтерак­тивне навчання. Для навчання важливі рівні пізнання і різні види методик.

Кардинальні зміни в освіті, що почалися декілька років тому і торкнулися її глобальних аспектів (зміст освіти, стандар­ти, 12-ти річний термін навчан­ня, застосування різних новіт­ніх технологій, комп'ютериза­ція), дещо послабили увагу до уроку. Проте всі зміни в систе­мі освіти повинні розглядатися в контексті удосконалення уро­ку, бо саме урок був і залиша­ється основною формою навча­льно-виховного процесу. Тому всі освітні інновації повинні бути націлені на організацію проведення ефективного уроку. Насамперед потрібно виклика­ти і посилювати у школярів вла­сні корисні мотиви діяльності. Особливо сприятливо діють на учнів ситуації успіху, доброзич­ливий коментар відповіді на уроці, включення ігрових еле­ментів у шкільні заняття.

Учитель повинен творчо під­ходити до вибору форм і мето­дів, обирати тип навчання за­лежно від завдань і умов роботи. Минули часи, коли вчитель мав можливість передати учневі май­же весь обсяг відомої на той час інформації з будь-якого предме­та (у такому випадку викорис­тання пасивних методик було виправданим). У сучасному сві­ті майже неможливо одній лю­дині знати все навіть в окремій галузі знання. Учням потрібні інші навички: мислити, розумі­ти сутність речей, осмислювати ідеї і концепції, вміти шукати потрібну інформацію, тлумачи­ти її і застосовувати за конкрет­них умов. Саме цьому сприяють інтерактивні технології. Дослі­дження, проведені вченими, пе­реконують, що інтерактивне на­вчання дає можливість не лише краще засвоювати навчальний матеріал, а й впливати на свідо­мість учня, його почуття, волю. Найменші результати досягають­ся шляхом пасивного навчання: лекція — 5% засвоєння знань, читання — 10%; а найбільші — шляхом інтерактивного навчан­ня: дискусійні групи — 50%, практика через дію — 75%, на­вчання інших або негайне засто­сування знань — 90%.

Використання інтерактивних технологій вимагає старанної підготовки до уроків не тільки вчителя, а й учнів. Слід навчити учнів успішно спілкуватися (є спеціальні правила), використо­вувати навички активного слу­хання, висловлювати власні дум­ки, бути толерантними, розумі­ти й поважати один одного. Тут варто пригадати крилаті висло­ви: «Не поспішай говорити — поспішай слухати»; «Говорити можуть усі, а розмовляти — мало хто»; «Хто не вміє говорити, той кар'єри не зробить».

Розпочинати впровадження інтерактивних технологій потріб­но поступово. Якщо вчитель і учні з ними не знайомі, необхід­но налаштувати учнів на сумлін­ну підготовку до інтерактивних занять. Спочатку слід використовувати прості технології робо­ти в парах, у малих групах, «моз­ковий штурм», а потім поступо­во ускладнювати роботу. Вико­ристання інтерактивних техно­логій — не самоціль. Це лише спосіб створення такої атмосфе­ри в класі, яка найкраще сприяє співпраці, порозумінню та доб­розичливості, дає змогу по-справжньому реалізувати особистісно орієнтоване навчання. Якщо ж застосування інтеракти­вних технологій у конкретному класі веде до протилежних нас­лідків, то слід переглянути під­хід й обережно ставитися до ви­користання таких методів, щоб уникнути «новацій заради нова­цій». Не завжди цікаві нововве­дення є запорукою якості на­вчання. Навчання — це важка праця і для вчителя, і для учнів. Вона вимагає певних зусиль, ор­ганізованості, дисципліни, ста­ранності, толерантності, вихова­ності, культури поведінки, доб­розичливості. Якщо цього на уроці немає, то про ефектив­ність навчання годі й говорити.
Застосування інтерактивних методик висуває певні вимоги до структури уроку. Подаємо зразок такої структури.

1.    Мотивація. Мета: сконцен­трувати увагу учнів на проблемі і викликати інтерес   до теми (до 3 хв).

2.           Оголошення теми, мети. Яких очікуємо результатів? (до 3 хв).

3.           Надання необхідної інфор­мації, щоб учні могли активно працювати на уроці    (актуалізація, до 6 хв).

4.     Центральна частина занят­тя — новий матеріал шляхом ін­терактивних вправ      (35—38 хв).

5.           Обов'язковий етап уроку — підбиття підсумків, опрацювання результатів уроку (10—13 хв). Можна використати такі види ро­біт: тест, експрес-опитування, розширене опитування, кон­трольні вправи, самооцінка, ігро­ві методи оцінювання.

Незважаючи на те, що інтер­активні методи мають багато переваг, їх застосування не вирі­шує усіх проблем навчання й ви­ховання. Чи відповідають наші навчальні плани, програми, під­ручники, різні посібники вимо­гам оновлення змісту і якості су­часної освіти? Відомий мисли­тель Аристотель понад два тися­чоліття тому сказав: «Усі люди від природи прагнуть знань». Але ця аксіома зараз не сприймаєть­ся беззаперечно. А чи всі праг­нуть? Хіба в сучасних школах немає учнів, які навіть не нама­гаються робити вигляд, що вчаться, і вчителям надзвичай­но важко зацікавити таких учнів навчанням, коли і їхні батьки відверто заявляють: «А навіщо переобтяжувати себе цим?». То як же навчати й виховувати — по старому, в суворій важкій праці, чи по-новому, потураючи бажан­ням і слабкостям дитини? Раці­ональна педагогічна думка вва­жає, що довести процес навчання до такого стану, щоб учні за­своювали знання без особливих зусиль, без серйозної праці — це шкідливий чинник для станов­лення особистості. Такої думки був і Ушинський, який сформу­лював класичну точку зору про навчання як нелегку розумову працю, бо в навчанні не все може бути цікавим, у ньому є й нудні речі.

Отже, чи реальна мрія побу­дувати школу без примусу, яка взяла б за основу свободу тих, хто навчається? Оптимісти ка­жуть, що потрібно діяти, якщо є ідея. Будемо сподіватися на краще, дивитись у майбутнє з оптимізмом. І вірити, що ми збу­дуємо якісно нову державу, якіс­но нову освіту, що будуть якіс­но нові навчальні посібники і якісно новий підхід до оцінки праці вчителя.

               Процес навчання — це не автоматичне «вкладання» навчального мате­ріалу в голову учня. Цей процес потребує напруженої розумової праці, власної активності дитини в ньому.

Пояснення і демонстрація самі по собі ніколи не дають справжніх стійких знань. Цього можна досягти лише за допомогою інтерактивного навчання.

Сутність інтерактивного навчання полягає в тому, що вчитель орга­нізує пізнавально-навчальну діяльність учня таким чином, що він само­стійно розв'язує певні ситуації, проблеми, спираючись на свої потенційні можливості і вже набуті знання у процесі взаємодії «учень — інформація», «учень - ситуація», «учень - знання», «учень - проблема», «учень — учень», «учень — група» тощо.

Слід підкреслити, що основні функції інтерактивного навчання — пі­знавально-навчальна і корекційна -  рівнозначущі. Орієнтація на одну з них або зменшення питомої ваги тієї чи іншої приводить до знеціню­вання цього методу і викликає розчарування в учителів, так як не дає очікуваних результатів.

Беручи за основу саму сутність «ін» — «звернення до себе», в інтер­активному навчанні важливішим виступає метод педагогічного впливу (супроводу) на пізнавально-навчальну діяльність дитини, за рахунок зав­дань, що потребують власних зусиль, самостійної діяльності, а не форма.